Мільйон на трьох

Петро Лесик лежав на старому скрипучому дивані і боявся. Боявся усього живого і неживого. Усього що рухалося і усього що видавало які-небудь звуки. Як тільки на вулиці загуділа якась машина, він обережно підводився і тихенько босими ногами чалапав до вікна. Ховався за квітчастою, наче спідниця циганки, шторою і крадькома дивився що за авто підкотилося до будинку. Переконуючись у тому, що тривога хибна, хлопець знову повертався на диван і займав горизонтальне положення. А коли на загальному коридорі чувся тупіт ніг, Лесик відразу ж завмирав і навіть не дихав – аби очікувані «гості» часом не почули, що він знаходиться у квартирі.

Ще у глибокому дитинстві Петро дуже сильно боявся темряви. Він мріяв якнайшвидше стати дорослим, щоб бути сміливим. Таким як його мама, котра взимку, повертаючись із роботи, завжди була змушена іти додому темними вечірніми вулицями. Тоді хлопець аж ніяк не сподівався, що у дорослому житті виникатимуть моменти, коли тимчасові страхи його супроводжуватимуть не тільки вночі.

Це ж треба було дожитися до такого, щоб посеред білого дня боятися не те що на вулицю вийти, а й навіть поворухнутися у власному помешканні.

У будь-яку хвилину у двері могли постукати, а відчиняти хлопець не збирався.

Ані телевізора, ані радіо не вмикав. Звісна ж річ, усе це робилося з метою конспірації. Єдиною розрадою в такий страхітливий час став глянцевий журнал.

Інтелект Лесика був не настільки високим, щоб читати пресу, але, на щастя, у виданні було мінімум текстів – в основному лише фото дівчат.

Петро уже сотню разів переглядав цей журнал, він вже навіть напам’ять знав яка модель, на якій сторінці, в якому одязі чи навіть взагалі без одягу. Але щоб бодай чимось зайнятися дуже довго розглядав кожен знімок, а потім з надзвичайною обережністю перегортав сторінку – щоб на коридорі, якщо там раптово хтось з’явиться біля дверей, не почули про його присутність у квартирі.

Час від часу хлопець відкладав журнал у сторону і, відправляючи на загиджену мухами стелю тупий погляд своїх приречених голубих очей, спробував подумати як знайти вихід із чергової халепи, в яку він потрапив.

Вчора минув останній день, коли Петро мав повернути борг. Винен він серйозну суму серйозним людям. А це значить, що вже сьогодні можуть розпочатися репресії. Одного разу йому уже доводилось бувати у подібній ситуації. Спогади не надто приємні. Лесик пам’ятав чим це пахне, а тому від однієї тільки думки про можливу зустріч із грізним кредитором його аж пересмикувало.

Ближче до обіду, легенько розчісуючи пальцями своє русяве волосся, хлопець почав замислюватися над ще одним дуже важливим питанням – як він має поводитися ввечері? Якщо увімкне світло, то з вулиці відразу ж буде видно, що у квартирі хтось є. Добре, що хоч зараз надворі літо, а не зима. День довгий, але ж все одно: лягати спати о дев’ятій – це не діло. Згодом Лесик залишив у спокої шевелюру і накрив своє прищаве обличчя розгорнутим журналом. Міркував, як конспіруватися у темний час доби, але жодна розумна думка не трималася його голови.

Коли обидві стрілки годинника опинилися поблизу цифри «2», на всю квартиру, а може і на весь третій поверх, хоча хлопцеві здавалося, що все ж таки навіть на усю «Канаду», голосно задзвенів телефон. Петро здригнувся, випустив з рук журнал – пишногруда блондинка з першої сторінки упала обличчям до підлоги.