Вибрані твори. Легенда про сонну балку. Ріп ван Вінкль. Легенда про «Троянду Альгамбри»

З паперів покійного Дітриха Нікербокера

Це був прекрасний світ, що вабив нас у мрію

Видіння ока сонного; в чудовий край,

Де замки із повітря у хмаринах

Небесної блакиті ніжних зграй.

Джеймс Томсон, «Замок Ліні»

У глибині однієї з тих просторих бухт, що ними порізаний східний берег Гудзона, там, де річка розливається вшир, – у давнину цю водну широчінь голландські мореплавці охрестили Таппан-Зеє,[1] причому тут вони завжди завбачливо прибирали частину вітрил і молилися св. Миколаєві про заступництво і покровительство, – розкинулося невеличке торгове селище або, радше, сільська пристань, іменована при нагоді Грінсбургом, хоча точна і загальновживана назва її – Таррітаун.[2] Розповідають, начебто таку назву дали їй за старих часів поважні жіночки тутешнього краю, відзначивши таким чином застарілу схильність своїх чоловіків забаритися у базарні дні в сільському трактирі. Хай там як, але я не закладюся за достовірність цього пояснення і наводжу його тут лише через те, що прагну саме достовірності. Неподалік села, за якихось дві-три милі, лежить невеличка долина, або, вірніше, виярок, оточений високими пагорбами – один з найбільш спокійних і мирних куточків у цілому світі. На його дні виблискує струмочок, він заколисує і навіває дрімоту; випадковий свист перепілки і «тук-тук» зеленого дятла – чи не єдині звуки, що порушують тут незмінну тишу.

Пригадую, як у дні юності саме тут, в гаю, що прикриває один із схилів балки, серед високих горіхових дерев я застрелив свою першу білку. Це сталося у післяполуденний час, коли природа дзвенить особливою тишею – мене і самого налякав гучний постріл моєї рушниці, що перервав урочисте безгоміння, і до того ж продовжений і повторений сердитим відлунням. Якщо колись на мене нахлине туга про притулок, де я міг би сховатися від світу з його суєтністю і мріяти решту мого неспокійного життя у тиші, то не знайти мені куточка більш благословенного, ніж ця невеличка долина.

Через безтурботність і тишу, а також деякі особливості характеру мешканців, до речі – нащадків перших голландських переселенців, цей відокремлений дол здавна іменується Сонною Лощиною, і тутешніх парубків усі навколо величають не інакше як «соннолощинськими». Здається, над цією землею витають якісь дрімотні чари, що схиляють вас долу, і якими насичене тут саме повітря. Хтось каже, що долину зачарував у перші дні поселення один високовчений німецький лікар, тоді як інші наполягають: начебто ще до відкриття цього краю майстром Гендриком Гудзоном тут влаштовував шабаші старий індіанський вождь, віщун і чаклун свого племені. Немає сумніву, однак, що це місце і донині продовжує перебувати під невідомим закляттям. Це закляття заворожило розум його мешканців, що безперервно живуть саме з цієї причини серед видінь. Вони шанують усілякі повір'я, схильні до екстатичних станів і мрій; перед ними нерідко постають незвичайні примари, вони чують якусь музику і голоси. Вся околиця рясніє місцевими переказами, «нечистими» місцями, темними забобонами; над лощиною частіше, ніж деінде, падають і палахкотять зірки і метеори; водиться тут, здається, і всіляка нічна нечисть з численним своїм мерзенним кодлом.

Головний дух з числа відвідувачів цього зачарованого куточка – він, схоже, і головнокомандувач усього сонму повітряних сил – такий собі Вершник без голови. Кажуть, начебто це тінь одного гессенського кавалериста,